Народився 14 лютого 1957 року у селі Іванків Андрушівського району Житомирської області. Закінчив там 8 класів, потім Житомирське ПТУ№5 за фахом будівельник. Мобілізували в армію. Із 1975 до 1977 року служив в Угорщині в танкових військах, там, у Дебрецені закінчив спеціальне училище (1975 рік), потім потрапив у 201 танковий полк, у селищі Польгарді. Після армії закінчив будівельний інститут, звідки направили на роботу в будівельну фірму в Домодєдово (Росія). Потім працював будівельником, у Києві в Метробуді, у Вишневому на Київщині, інспектором пожежної охорони тощо. Одружився, разом із дружиною побудували хату в с. Петрівському на Київщині. Під час перебудови організував власний будівельний бізнес. Свого часу серйозно займався спортом, грав у хокей за “Сокіл”, за збірну України.

2013 року був на Майдані. Коли почалася війна, його племінник Олексій Володимирович Шевченко (мешкав у Житомирській області) воював під Донецьким аеропортом у 95-й бригаді, де й загинув.

Анатолій Петрович ще до того двічі ходив у військкомат, щоб узяли добровольцем, але йому відмовляли, оскільки мав 58 років. Загибель племінника збіглася з Указом Президента, згідно з яким можна мобілізувати на військову службу осіб віком до 60-ти років. Знову пішов у військкомат, так і потрапив на війну добровольцем. Три місяці з іншими мобілізованими проходили танкову підготовку в Гончарівському навчальному центрі Чернігівської області. Потім потрапив у 95-ту бригаду під Донецький аеропорт.

Проявив мужність і самовідданість під час виконання бойового завдання в складі штурмового загону. 22 січня 2015 року екіпаж його танку до останнього вів вогонь на ураження противника біля аеропорту Донецьк, пробиваючи кільце оточення заради виходу наших підрозділів.

Указом Президента України від 27.01.2015 No 32/2015 «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІI ступеня.

За активну участь в боротьбі за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України Скрицькому Анатолію Петровичу присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 389-25-VІІ від 19.12.2017).

Ткаченко Олександр Сергійович народився 17 травня 1979 року у місті Вишневе Києво-Святошинського району Київської області.

У 1996 році закінчив Софіївсько-Борщагівський НВК "Спеціалізована загальноосвітня школа І-ІІІ ст.-загальноосвітня школа І-ІІІ ст."

Трудову діяльність розпочав столяром з 1998 року.

З 1998 року по 2002 рік працював столяром в ПП «Алькор» і ТОВ «ВКФ «Еско».

З 2002 року по 2004 рік працював монтажником в ПП «ВФ «Альтор», ТОВ «Добробуд-1», ТОВ «УкрДах».

З 2004 по 2007 рік працював покрівельником, майстром покрівельної бригади в ТОВ «УкрДах».

З 2010 року по 2012 рік працював на посаді директора ТОВ «У кргазенергобуд».

У 2013 році працював майстром дільниці в ТОВ «УкрДахБуд».

З 2014 по 2015 р.р. - учасник бойових дій в зоні проведення антитерористичної операції.

На даний час перебуває на пенсії, як інвалід війни II групи, займається волонтерською діяльністю.

Громадська діяльність: з 2015 року Голова правління Союзу ветеранів АТО Києво-Святошинського району.

За активну участь в боротьбі за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України Ткаченку Олександру Сергійовичу присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 389-25-VІІ від 19.12.2017).

Шафранський А.П. народився 17 жовтня 1955 року у селі Лісники Києво-Святошинського району Київської області. Із 1973 до 1975 рік служив в армії.

Після армії працював:

1976-1977 р.р. – робота на Київському заводі «Комуніст».

1978- 1982 р.р. – працював на Київському заводі «Квант».

1982-1985 р.р. - працював на Житомирському заводі «Залізобетон».

1986 - 1990 р.р. – працював в об’єднанні Київгаз.

У 1990 р. закінчив Київський суднобудівельний технікум за спеціальністю судно будівництво і отримав кваліфікацію радіотехнік.

1990-1992 р.р. – працював у відділі головного механіка .

1992-2009 р.р. – працював заступником декана із загальних питань Національного Університету ім. Т.Г. Шевченка.

У 2009 р. нагороджений Почесною Грамотою Міністерства освіти України.

З 1989 року був депутатом Хотівської сільської ради трьох скликань.

З вересня 2014 р. по червень 2016 р. – як доброволець приймав участь в АТО. (Горловка, Ясинувате, Щастя, станиця Луганська, Авдіївка).

Проявив мужність і самовідданість під час виконання бойових завдань.

За активну участь в боротьбі за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України Бутоліну Максиму Сергійовичу присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 396-26-VІІ від 28.02.2018).

Бутолін М.С. народився у м. Києві 18 червня 1979 року.

У 1996 році закінчив Київську загальноосвітню школу №199 і вступив до Київського військового радіотехнічного училища.
2006-2008 р.р.–працював головним спеціалістом архітектурно-проектного бюро ПП «Глобус».
У 2008 році закінчив Київський військовий інститут управління та зв’язку за спеціальністю «телекомунікації та захист інформації» і отримав диплом магістра і кваліфікацію інженер телекомунікацій та захисту інформації.
2010-2012 р.р. – працював у службі авіаційної безпеки аеропорту «Київ».

З вересня 2014 р. по червень 2016 р. – як доброволець приймав участь в АТО в складі 8 роти 3 батальйону 72 бригади. Захищав Донецький аеропорт.
Проявив мужність і самовідданість під час виконання бойових завдань. Отримав поранення і інвалідність ІІІ групи внаслідок поранення.

Указом Президента України від 14 листопада 2014 року №873/2014 «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Проживає в с. Святопетрівське Києво-Святошинського району Київської області.

За активну участь в боротьбі за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України Бутоліну Максиму Сергійовичу присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 396-26-VІІ від 28.02.2018).

Погребний Володимир Григорович народився 28 липня 1970 року в селі Лісники Києво-Святошинського району.

У 1987 році там же закінчив школу, де отримав середню освіту.

З 1988 по 1990 рік служив в лавах радянської армії у Приморському краї.

У 1991 році одружився, має доньку.

З 2014 року по 2017 рік був учасником антитерористичної операції на Сході України у 72  окремій  механізованій бригаді.

Має нагороди: присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 466-29-VІІ від 06.09.2018).

Народився 26 червня 1975 року.

З 1982 по 1992 рр. навчався в Петропавлівсько-Борщагівській середній загальноосвітній школі Києво-Святошинського району Київської області. В шкільні роки активно займався спортом. Займав призові місця у змаганнях різного рівня з стрільби, легкої атлетики, дзюдо, кікбоксингу.

1992-1993 рр. - навчання в Київському профтехучилищі №5, здобув професію пекаря-тістоміса, машиніста тістоформуючих машин.

1993-1994 рр. - навчання в Київському професійно-технічному училищі №29, здобув професію столяра (будівельного), паркетника.

З 1994 по 2000 рр. навчався в Київському будівельному технікумі та здобув професію техніка-будівельника. Під час навчання працював охоронцем.

У 2002 р. працював у Празі будівельником.

2002-2009 рр. - працював на ПП «Елегант» начальником текстильного виробництва.

У 2005 році одружився з Макогон Світланою Петрівною, 29.07.1985 року народження, працює вихователем в ДНЗ «Малятко». В сім'ї народилося двоє дітей: син Макогон Данило Вікторович,

16.07.2007 року народження, та донька Макогон Вероніка Вікторівна, 31.01.2010 року народження.

Батько - Макогон Василь Андрійович, 1948 року народження, працює начальником відділу ДНВП «Електронмаш». Мати - Макогон Любов Григорівна,1951 року народження, працює в Науковому центрі радіаційної медицини. Брат - Макогон Валентин Васильович, 1979 року народження.
Віталій Макогон - учасник бойових дій, волонтер, громадський діяч та житель нашого району. Він був прекрасною та доброзичливою людиною, брав активну участь в житті Петропавлівсько-Борщагівської громади. З перших днів війни разом із побратимами виконував почесну місію волонтера. На його рахунку більше 300 виїздів на територію Донецької та Луганської областей, серед яких 20 - бойових.

Його активна громадська позиція вражала і надихала молоде покоління бути патріотами і вірними захисниками своєї країни. Віталій не боявся труднощів й неодноразово дивився в очі смерті. Та підступна хвороба не обирає, вона зупинила його серце на 43 році життя. Він був зразковим сім’янином – чудовим чоловіком та турботливим батьком двох дітей.

Нагороджений 10-ма відзнаками.

За активну участь в боротьбі за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України Макогону Віктору Васильовичу присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 389-25-VІІ від 19.12.2017).

Народився 16 вересня 1993 р. у с. Тарасівка Києво-Святошинського району Київської області.

Золотий вересень 2017 р. був у його житті останнім. За свої 24 роки він встиг багато: навчатись у Боярській ЗОШ I-III ст. № 5, закінчити політехнічний ліцей НТУУ «КПІ», одержати вищу економічну освіту в Кіровограді та закінчити 3 курси юридичного відділення університету «Крок» у Києві; вивчити досконало іноземні мови та зіграти не один переможний футбольний матч, закохати в себе не одну красуню. А ще він встиг полюбити Україну більше за своє життя, актуально усвідомити свої почуття, вчинки, думки у важкий для рідного народу момент, коли у життя Батьківщини, у його усміхнену і сповнену надій молодість, постукала війна.

У 2015 р. пішов добровольцем на війну. Спочатку воював у складі батальйону «Київська Русь», допомагав ремонтувати бойову техніку, виконував різні бойові завдання, виявляючи наполегливість, мужність, відповідальність. У вересні 2015 року підписав контракт зі Збройними силами України, воював у батальйоні «Айдар»: молодший сержант, командир відділення 1-го взводу 1-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону, позивний –Дейл.

Загинув на Донеччині (Світлодарська дуга) 24 жовтня 2017 р. від вибуху ворожої міни – вранці близько 7 год.

Похований 26 жовтня у рідній Тарасівці під Києвом. У нього залишилась Мати, сотні друзів та прихильників, захоплених його оптимізмом, розумом, патріотизмом та героїзмом.

Має посмертні нагороди: присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 357-24-VІІ від 07.11.2017).

Лісовський Олександр Миколайович, народився 13 вересня 1994 року в селі Музичі, Києво-Святошинського району Київської області.

З 2001-2010 – навчався в Музичанській загальноосвітній школі.

З 2010-2013 р. навчався в Київському професійному електромеханічному ліцеї і здобув професію слюсар з ремонту автомобілів, токар. Там же закінчив 11 класів.

З 2013-2015 рік працював в магазині «Фокстрот»

Призваний на військову службу 22.05.2016 р. Служив в Запоріжжі частина 3029.

Загинув 29 жовтня 2017 року.

Похований в рідному селі Музичі. У нього залишились мати та сестра.

Має посмертні нагороди: присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 357-24-VІІ від 07.11.2017).

Народився в селі Ходосівка Києво-Святошинського району Київської області. Попав під бій в районі м. Дебальцево с. Новогригорівка, де отримав тяжке поранення, підірвавшись на протитанковій міні та по дорозі до шпиталю, втративши багато крові, він помер.

Похований в селі Ходосівка Києво-Святошинського району Київської області.

Має посмертні нагороди: ордер «За Мужність» ІІІ ступеня (Указ Президента України № 282/2015 від 23.05.2015). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 126-04-VІІ від 09.06.2016).

Старший солдат, розвідник-гранотометник 81 десантно-штурмової бригади.Працював слюсарем на авіаційному заводі ім.Антонова.

Народився у місті Боярка Києво-Святоінинського району Київської області. Навчався у Боярській ЗОШ № 3. 3 1997 по 2001 рр. Навчався в Київському ліцеї бізнесу. Був студентом музичного факультету Ірпінської Біблійної Семінарії. Після закінчення ліцею вступив до Національний університет харчових технологій. На заочній формі навчався у Харківському авіаційному університеті.

У 2013-2014 рр. Станіслав був активним учасником подій під час Революції Гідності, особливо проявив себе у протистояннях 18-20 лютого.

Коли почалися бойові дії на сході України, Станіслав прийняв тверде рішення йти захищати Батьківщину. Він заради цього звільнився з роботи, та перервав навчання в Християнській семінарії. В червні 2014 року записався добровольцем в батальйон „Шахтарськ” (сотня Ісуса Христа).

Після вишколу Станіслав відразу приймав участь у боях за звільнення населених пунктів у Донецькій області: в липні місяці воював за звільнення с.Піски під Донецьким аеропортом, у серпні за звільнення м.Ілловайськ, та ін.

Через деякий час Станіслав прийняв рішення йти добровольцем у Збройні Сили України, підписав контракт про несення служби.

З січня 2015 року перебував під Донецьким аеропортом, виходив неодноразово на бойові завдання. В березні 2016 року розвідроту 81 ДШБ було направлено в м.Авдіївку.

Загинув від кулі снайпера в ніч з 26 на 27 березня 2016 року.

За бойові заслуги нагороджено медаллю Української Православної Церкви за „Жертовність і любов до України", Відзнакою та грамотою Ради національної безпеки і оборони України „Захисник України".

Має посмертні нагороди: Указом Президента України № 132/2016 від 8 квітня 2016 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 286-19-VІІ від 11.04.2017).

Учасник Революції гідності, захисник Євромайдану. Один із Небесної сотні. Герой України. Проживав в місті Боярці Київської області. Був круглим сиротою, залишилися тільки бабуся та дідусь, які живуть в Боярці.

Похований 27 лютого 2014 року в селі Перевіз Васильківського району Київської обл.

25 лютого 2015 року на території Боярського краєзнавчого музею відбулося відкриття меморіальної Дошки пам’яті Герою Небесної Сотні - Ігорю Бачинському.

Має посмертні нагороди: Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (Указ Президента № 890/2014 від 21.11.2014) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності . Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016)

Активіст Євромайдану. Народився у смт Летичів Хмельницької області. Дитячі та юнацькі роки провів на Хмельничині у селі Гаврилівці Кам'янець-Полільського району, де закінчив 8-ми річну школу. Середню школу закінчив у сусідньому сілі Жванець. Учився добре. Дуже любив природу. Перевагу надавав предметам: біології, географії, історії.

У 1995-1997 роках у Кіровограді відслужив строкову службу у десантних військах спеціального призначення. Після служби в армії поступив в Уманську сільськогосподарську академію, яку закінчив у 2002 році, відтоді професійно і успішно займався ландшафтним дизайном, вирощуванням зелених насаджень.

У 2007 році молода сім'я Васільцових придбала у селі Жорнівка Києво-Святошинського району Київської області земельну ділянку під забудову. Вони власними силами благоустроїли цю ділянку та збудували невеличкий але дуже затишний будинок.

Віталій не стояв осторонь і від справ місцевої сільської громади, упорядкування територій біля дитячого садочку, Хрестовоздвиженської церкви Княжицької сільської ради – це лише невеликий перелік справ, які реалізував Віталій.

18 лютого 2014 року Віталій загинув – був застрелений в центрі Києва. З початку активного спротиву – 30 листопада 2013 року і до дня загибелі він знаходився у самому епіцентрі подій – на барикадах Майдану. Також всіляко допомагав Майдану, коли було потрібно возив шини власним автомобілем, кожної хвилини ризикуючи бути арештованим.

Похований у селі Жорнівка Києво-Святошинського району Київської області. На могилі встановлено пам'ятник Герою.

Має посмертні нагороди: Звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (Указ Президента України № 890/2014 від 21.11.2014) за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності. Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Майстер спорту, старший мічман, учасник Євромайдану, загинув від кулі снайпера. Боєць Небесної Сотні. Герой України.

Майстер спорту, семиразовий чемпіон збройних сил Радянського Союзу з академічного веслування, призер чемпіонатів СРСР, чемпіон і володар Кубка України. Мешкав у селі Гатне Києво-Святошинського району Київської області.

Похований у селі Гатне Києво-Святошинського району Київської області.

Має посмертні нагороди: Звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (Указ Президента України № 890/2014 від 21.11.2014) за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності. Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Сотник 28 сотні Самооборони Майдану. Помер від серцевого нападу на Майдані Незалежності під час народного віче. Був уродженцем міста Вишневого Києво-Святошинського району Київської області. Був тренером дитячої футбольної команди. Він усе життя боровся за справедливість та свободу України.

Похований в місті Вишневе Києво-Святошинського району Київської області.

Має посмертні нагороди: звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Старший сержант, командир гранотометного відділення, загинув під час проведення військових дій від вогнепальної зброї. Олександр народився у селі Бузова Києво - Святошинського району Київської області.

Закінчив місцеву школу, згодом вступив до училища, а потім закінчив Національний аграрний університет.

Похований в селі Бузова Києво-Святошинського району Київської області.

Має посмертні нагороди: Орден «За Мужність» ІІІ ступеня (Указ Президента № 873/2014 від 14.11.2014). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Молодший лейтенант, командир взводу, загинув під час проведення військових дій від вибухів та осколків. Юрій народився 23 серпня 1983 р. в селі Малютянка Києво-Святошинського району Київської області. Загинув внаслідок артилерійського обстрілу з систем залпового вогню "Град" поблизу м.Амвросіївка Донецької області.

Похований в селі Писарівка Старокостянтинівського району Хмельницької області.

Має посмертні нагороди: Орден «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня (Указ Президента № 817/2014 від 21.10.2014). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Солдат, старший стрілець, загинув внаслідок ушкодження під час військових дій від вибухів та осколків.

Білявський Олександр Миколайович народився в селі Михайлівка-Рубежівка Києво-Святошинського району.
Батько помер на 43 році життя. Мама сама виховувала трьох дітей, серед яких Сашко був середнім. Він швидко став дорослим і самостійним, адже йому довелося стати головою сім’ї, де лишились мама, сестричка і менший брат.

У 6 років пішов у школу та, закінчивши 9 класів, вступив до Київського СПТУ-28 на спеціальність «слюсар-сантехнік, газозварщик», яке закінчив у червні 1991 р.

У липні 1991 р. Олександр був призваний на військову службу та направлений в танкові війська ЗСУ.

Після армії працював авто-механіком на СТО. Свою роботу дуже любив, був майстром свого діла і не було таких авто, які б він не міг відремонтувати.
Приймав участь у відкритті клубу екстремальної їзди 4×4 в Києві. Кожного року їздив на фестивалі в Україні та Росії в якості штурмана.
Олександр вів здоровий образ життя, не мав шкідливих звичок, купався в ополонці, бігав, любив кататись на лижах і ковзанах.

Був добрим, відповідальним, завжди співчував і допомагав людям, був надійним і вірним другом та порядним сім’янином. Мав трьох діток, любив і цінував свою родину.

У 2014 р. під час загострення подій в Україні не залишався осторонь, активно допомагав бійцям в АТО, а саме: був волонтером, бронював для хлопців автівки (одна з яких – славнозвісний «Скорпіон» для батальйону «Київська Русь», який жодного разу не підвів та врятував багато життів, а зараз знаходиться в Національному військово-історичному музеї України), ремонтував і переобладнував автомобілі, які відправляли в АТО.

У серпні 2014 р. був мобілізований до ЗСУ. Пройшовши військову підготовку, був направлений в с. Опитне до 93 механізованої бригади, де був старшим стрілком. Товариші по службі дали Олександру позивний «Знахар», адже він завжди давав цінну пораду, підтримував хлопців добрим словом, заряджав оптимізмом.

Друзі згадують Сашу, як справжнього патріота своєї Батьківщини, хороброго воїна, який мав сильний дух, добре серце і світлу віру в перемогу.

3 грудня 2014 р. був смертельно поранений у донецькому аеропорту при виконанні службового завдання.

Похований в селі Михайлівка-Рубежівка Києво-Святошинського району Київської області.

Має посмертні нагороди: Орден «За Мужність» ІІІ ступеня (Указ Президента № 663/2015 від 25.11.2015). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Солдат, водій авто, загинув під час проведення військових дій від вибухів та осколків. Народився Микола Григорович Довгий у селі Мартинівка. Після закінчення школи вступив до Уманського профтехучилища, здобув робітничу професію токаря, у Кам'янечому закінчив курси водіїв, бо завжди мріяв водити автомобіль. Микола був найстар¬шим сином у родині Довгих і найтрудолюбивішим та найтурботливішим. У нього все горіло в руках. Батьки завжди і в усьому покладалися на нього, бо він був дуже відповідальною людиною. Потім хлопець ніс службу в армії. Повернувшись додому, вирішив поїхати до міста у пошуках роботи. Влаштувався на один із Київських заводів водієм, доставляв будівельні матеріали замовникам. Згодом забрав туди і свою сім'ю. Він дуже любив свою роботу, практично увесь свій час віддавав їй, бо дбав про свою родину, усіляко намагаючись забезпечити її усім необхідним. Він був життєрадісною, доброзичливою, відкритою людиною, мав багато друзів і завжди був готовий підставити плече допомоги. Умів вислухати, що є дуже рідкісною рисою сучасної людини, дати корисну пораду, підтримати, знайти потрібні слова у ситуації, що здава¬лася безвихідною. Вільний час, якого мав дуже мало, проводив з дітьми та дружиною, любив рибалити.

А ще М.Г. Довгий був істиним патріотом своєї Батьківщини, усім серцем вболівав за Україну, її майбутню долю. Тож не стояв осторонь, коли українці вийшли на Майдан, аби відсто¬яти шанс збудувати нову країну, бо вважав, що його місце саме там. А коли на Сході України гинули зовсім юні хлопча¬ки, які вмить подорослішавши, захищали цілісність нашої дер¬жави, він теж пішов туди, у саме пекло. І ніхто не міг його зупинити. «Якщо не я, то хто? Хто захистить моїх дітей, близь¬ких мені людей?»,— казав він своїм рідним і друзям, і тут же заспокоював: «Не хвилюйтеся, все буде добре». У вересні 2014 М.Г. Довгого мобілізували на службу, яку він ніс у складі 2 батальйону «Київська Русь». За військо¬вослужбовцем було закріплено автобус, яким він перевозив і боєприпаси, і бійців. До свого 38 дня народження Микола не дожив усього 2 тижні. До останнього дня свого життя він боронив цілісність країни, яку любив. А ще він понад усе любив свою сім'ю — дружину Оксану, дітей — Валентина, Альону і Каріну, батьків, братів. Заради них він і був там, у самому пеклі, бо дуже хотів для них кращого і мирного життя. Та, на жаль, додому йому не судилося повернутися живим.

Похований в селі Мартинівка Новоархангельського району Кіровоградської область.

Має посмертні нагороди: Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Солдат, гранотометник. Народився в с. Човновиця, Оратівського району, Вінницької області в селянській сім”ї. Мати: Дзюба Ганна Апіївна, пенсіонер. Батько: Пазюн Василь Васильович, нині покійний.

Одружився в 1994 році, дружина: Пазюн Світлана Михайлівна. Виховував сина: Пазюна Олександра Васильовича 1994 року народження.

З 1977 р. по 1985р. навчався в Михайлівсько-Рубежівській середній школі.

З 01.09.1985р. вступив на навчання до Бородянського СПТУ №26, яке закінчив 18.07.1988р. і отримав спеціальність тракториста - машиніста широкого профілю.

Після завершення навчання працював в радгоспі «Рубежівський» трактористом-машиністом з 29.07.1988-21.11.1988р.

З 21.11.1988р. був на військовій службі у прикордонних військах. За час служби отримав нагороди:нагрудний знак « Відмінник прикордонних військ, I-II ступеня; нагрудний знак «Воїн – спортсмен 1 ступеня»; нагрудна медаль «За відзнаку в охороні державного кордону СРСР»; посвідчення старшого прикордонного наряда.

Після повернення з армії постійно працював на різних підприємствах.

З 01.08.2002р. працював ТОВ « Земля для людей» оператором.

З 19.11.2005р. працював ТОВ «Рубіж» слюсарем , до 20 липня 2015року.

З 21.11.2005р. по 22.08.15р. навчався в підрозділі вічВО 941, підготовка КБМ, БМП-1.

07.05.2016 року Пазюн Василь Васильович помер в зоні АТО.

Похований на кладовищі села Михайлівка-Рубежівка Києво-Святошинського району Київської області.
Має посмертні нагороди: Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Народився 17 лютого 1989 року, проживав в селі Чайка Києво-Святошинського району.
Молодший сержант, розвідник-снайпер 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».

З 1996 року по 2004 рік навчався в середній загальноосвітній школі №140 Святошинського району. Після школи продовжив навчання в Київському професійному електромеханічному ліцеї за професією слюсар з ремонту автомобілів, токар-фрезерувальник. Під час навчання зарекомендував себе як вихований, працьовитий, чесний і доброзичливий учень, був активним учасником учнівської громади. Артура знали, як доброго товариша, який завжди готовий прийти на допомогу.

Свій трудовий шлях він розпочав на ДП «Антонов». В 2009 році, пропрацювавши 2 роки на заводі, пішов служити до Збройних Сил України в/ч А 0665 «Десна», де отримав звання молодшого сержанта. Потім він був переведений до в/ч А1225 «Спецназ Головного Управління Розвідки МЗС України», де займав посаду командир ввіділення спеціальних робіт станції технічного обслуговування автомобільного батальйону. Після армії, в 2010 році він повернувся на завод, де працював фрезерувальником 3-го розряду.

У 2013 році Артур вирішив продовжити навчання та вступив до технікуму «Авіобудування літальних апаратів» при ДП «Антонов».

Незабаром, після початку антитерористичної операції на сході України, в 2014 року потайки від матері подав документи до військкомату і повідомив про своє рішення піти добровольцем до зони АТО, в день від’їзду до військової частини. Не сумніваючись у необхідності захищати рідну країну, Артур став снайпером ІІІ відділення взводу розвідки, 11 окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».

Його бойовий шлях розпочався з навчання в в/ч «Десна» и продовжився багатьма містами на сході нашої України такими як: Карачун, Славянськ, Дебальцево, Фащевка, Фудорівка, Чернухіно, Чангар, Авдіївка, Опитне, Водяне, шахта «Бутівка», Зеніт.

В серпні 2014 року під Дебальцевим Артур отримав осколкове поранення та його було відправлено до госпіталю. Та вже в листопаді Артур знову повертається до взводу, оскільки залишатися вдома на лікуванні йому не дозволяє думка про те, що його снайперські знання вкрай необхідні на передовій і його громадянський обов’язок підтримати своїх бойових побратимів.
В свої 26 років він завжди був вимогливий до себе, тому намагався постійно вдосконалювати свої професійні навички та особисті якості. Робив авторські вироби з металу та оргскла. Професійно займався риболовлею, захоплювався військовою зброєю, книгами та спортом. Був справжнім патріотом, з гордістю захищав та вірив у перемогу України.

Загинув Артур Ярош 1 березня 2015 року захищаючи рідну землю на позиції «Зеніт».
Позиція «Зеніт» розташована на території колишнього зенітно-ракетного дивізіону, що за декілька кілометрів від села Спартак. Поряд також розташовані шахта Бутовка та зруйнований термінал Донецького аеропорту. Позиція «Зеніт» стала фактично мішенню для озброєних сепаратистів і російських військових й зазнала сильних руйнувань. Вона має стратегічне значення, адже звідси відкривається дорога до Авдіївки, Опитного та Пісок.

Похований в селі Петропавлівська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області.
Має посмертні нагороди: нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (Указ Президента України № 270/2015 від 15.05.2015, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі».

Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Старшина, снайпер, загинув під час проведення військових дій від вогнепальної зброї. Проживав в селі Личанка Києво-Святошинського району.

Закінчив Шпитьківську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів у 1985 році, після школи працював на заводі «Реле і автоматики». З 1987 року по 1989 рік служив у Лавах ЗСУ. Потім працював у Києво-Святошинському РЕМ з 1990 року до квітня 2015 року, після чого був призваний в зону антирористичних операцій, де і загинув при виконанні службового обов’язку 19 жовтня 2015 року, підірвавшись на розтяжці. Був старшиною 41-го окремого мотопіхотного батольйону, 1-ї окремої танкової бригади в смт. Новотроїцьке Волноваського району Донецької області.

Анатолій Володимирович – був порядний, чесний, відвертий, доброзичливий, привітний до людей, завжди був готовий прийти на допомогу. До старших ставився з повагою, користувався авторитетом серед односельців, був працьовитий, відповідальний, з усіх боків характеризувався позитивно.

Похований в селі Шпитьки Києво-Святошинського району Київської області.

Має посмертні нагороди: Указом Президента України № 306/2016 від 20 липня 2016 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня . Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Солдат, водій-електрик медичного пункту протитанкового артдивізіону. Проживав в селі Шпитьки до дня його смерті 15 листопада 2015 року.

Закінчив одинадцять класів Шпитьківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів у 1998 році, після школи працював у місті Вишневе слюсаром-сантехніком у колективному підприємстві спеціалізованої пересувної механізованої колони № 1, після цього працював слюсарем-водієм у ТОВ «НОВІНКА Лтд». З 2011 року працював в ПАТ «Завод залізобетонних конструкцій ім. С. Ковальської» монтажником-сантехніком.

Вадим Іванович – був порядний, чесний, відвертий, доброзичливий, привітний до людей, завжди був готовий прийти на допомогу. До дня своєї смерті виховував свою дочку Царінну Ольгу Вадимівну, 2008 року народження. До старших ставився з повагою, користувався авторитетом серед односельців, був працьовитий, відповідальний, з усіх боків характеризувався позитивно, перебував у зоні антирористичних операцій, де і помер.
Похований в селі Шпитьки Києво-Святошинського району Київської області.

Має посмертні нагороди: Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Сковородін Олексій Володимирович народився 18 березня 1975 року в м. Славута, Хмельницької області.
В 1982 році пішов до середньої загальноосвітньої школи №4 в м. Славута, де закінчив 11 класів та в цьому ж році поступив на 2 курс Київського Коледжу Зв’язку.

Провчившись 1 рік в коледжі та закінчивши 2-й курс, в червні 1993 Славутським МВК Хмельницької області був призваний на строкову військову службу до лав ЗСУ.

Відслуживши 1 рік, 25 липня 1994 року був зарахований на 1-й курс Київського військового інституту управління і зв’язку (сьогодні військовий інститут телекомунікацій та інформатизації).
Навчаючись на 3 курсі військового інституту, 16 травня 1997 року уклав шлюб з Сковородіною Іриною Степанівною.

В 1999 році закінчив Київський ВІУЗ.

З 03 серпня 1999 року по 09 жовтня 2004 – займав посаду начальника зв’язку – командира польового вузла зв’язку механізованого батальйону військової частини А1766 в м. Славута, Хмельницької обл.З 16 лютого 2004 року до 12 серпня 2004 року – займав посаду начальника зв’язку – командира вузла зв’язку механізованого батальйону військової частини А0998 в м. Яворів, Львівської обл.

З 12 серпня 2004 року до 24 жовтня 2005 року – займав посаду помічника начальника оперативного відділення штабу військової частини А0998 в м. Яворів, Львівської обл.

З 24 жовтня 2005 року до 26 серпня 2014 року – займав посаду помічника начальника зв’язку штабу військової частини А0998 в м. Яворів, Львівської області.

Олексій, насправді, був людиною простою, доброзичливою, ввічливою, з гарним почуттям гумору, привітною, людиною, яка завжди, в будь який час, незалежно від обставин готова прийти на допомогу людині, яка в цей момент її потребувала, незалежно чи це солдат, чи це офіцер. Але в першу чергу він був людиною справедливою, з почуттям відповідальності. Усі поставлені перед ним завдання він виконував чітко, якісно і саме найголовніше – у визначені строки. Мав вищу освіту – закінчив Київський військовий інститут управління і зв’язку в 1999 році і отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Системи та комплекси військового зв’язку» та здобув кваліфікацію інженера електрозв’язку, офіцера військового управління тактичного рівня. Проходив службу на посаді помічника начальника зв’язку бригади. Вмів планувати, організовувати та забезпечувати безпеку засекреченого зв’язку в підрозділах бригади, розробляв щорічно план організації і контролю безпеки зв’язку - одним словом дисциплінований та працьовитий офіцер. Постійно працював над вдосконаленням своїх професійних навичок. Отримані знання вміло і якісно застосовував на практиці. У своїй роботі дотримувався законності. Але це не заважало йому знаходити час для спілкування зі своїми друзями, товаришами, побратимами, а найголовніше віддавати достатню кількість свого дорогоцінного часу своїй родині, своїй коханій дружині та своїм синам, яких він дуже сильно любив. Сім’я завжди була для нього на першому місці. Але за покликом долі і в першу чергу за покликом присяги, яку він давав йдучи на військову службу Олексій в числі перших військовослужбовців 24 окремої механізованої бригади вибув в зону проведення антитерористичної операції для безпосереднього захисту нашої держави від незаконно створених збройних формувань. Вибув, мабуть, тому що хотів кращого майбутнього для своєї родини, дітей, друзів хотів жити у вільній, демократичній європейській державі, а також для виконання свого державного та конституційного обов’язку, так як він був ПАТРІОТОМ і справжнім СИНОМ своєї рідної землі. Знаходячись в зоні проведення антитерористичної операції не одноразово приймав безпосередню участь в наданні першої медичної допомоги пораненим товаришам, постійно у складі мобільної групи зв’язківців знаходився на так званому «передку», де забезпечував надійний, безперервний та якісний зв’язок своїм безпосереднім командирам в різних умовах обстановки, яка змінювалася щохвилини. Олексій завжди був готовий виконати свій обов’язок. Багатьом з нас потрібно постійно рівнятись на таких, як Олексій, тому що він був взірцем мужності, справедливості, чесності і патріотизму. Щоб не сталось, яка б не склалась ситуація, якщо Олексій був поруч, він ніколи не відмовив у допомозі.

Нажаль, від нас завжди йдуть кращі. Так сталося, що 26 серпня 2014 року під час евакуації поранених з поля бою буля населеного пункту Волнухіно Луганської області Олексій отримав поранення несумісне з життям. Він їхав рятувати людей, а загину сам. Перестало битись серце нашого товариша, нашого побратима, справжнього СИНА своєї землі – Сковородіна Олексія Володимировича. Покійся з миром. Ти назавжди залишишся в наших серцях. ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ.

Похований в місті Вишневе Києво-Святошинського району Київської області.

Нагороджений Медаллю «15 років Збройним силам України»; Медаллю «За сумлінню службу» ІІІ ступеню; Пам’ятним нагрудним знаком «90 років 24 окремій механізованій бригаді»; Медаллю «За сумлінну службу» ІІ ступеню; Медаллю «20 років сумлінної служби».

Має посмертні нагороди: Орден «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня (Указ Президента № 144/2015 від 14.03.2015). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Ільченко Сергій Васильович народився 16.11.1982 року в смт Гриців Шепетівського ройону Хмельницької області. Все своє життя прожив в селі Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області.

В 1990 році пішов навчатися до загально-освітньої школи №1, с. Софіївська Борщагівка .

Після закінчення середньої школи навчався в Київському транспортно-економічному технікумі.

2001-2003 рр. проходив строкову службу в Прикордонних військах України де здобув військове звання – сержанта.

Після служби в армії України розпочав свою трудову діяльність в меблевій галузі на різних посадах.

Влітку 2015 року був призваний по 6-й хвилі мобілізаціїї до сил АТО на військову службу до 53 механізованої бригади, яка на той час несла військову службу в с. Кам’янка Донецької обл., Ясинуватського р-ну, де 25.10.2015 р. і загинув.

В Ільченка Сергія Васильовича залишилися дружина та син.

Похований в селі Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області.

Має посмертні нагороди: Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Дата та місце народження: 5 листопада 1975 р., м. Луганськ. Дата та місце загибелі: 1 січня 2016 р., м. Краматорськ, Донецька область. Звання: Старший солдат. Підрозділ: 3-й окремий полк спеціального призначення. Обставини загибелі: Загинув 2 січня 2016 р. у Краматорську (Донецька область) під час виконання бойового завдання.

Сімейний стан: Залишилися дружина та три доньки. Місце поховання: м. Київ, Лісове кладовище.

З початком антидержавних збройних заворушень на сході навесні 2014 року пішов добровольцем захищати свою рідну землю, долучився до батальйону «Темур». Після того, як комбат Темур Юлдашев потрапив у полон, Роман виїхав до Дніпропетровська, де приєднався до батальйону МВС «Дніпро-1», був командиром 2-го взводу 5-ої «донецької» роти у званні молодшого сержанта міліції, обороняв Маріуполь, селище Піски та Донецький аеропорт. Наприкінці 2015 року перейшов до ЗСУ в 3-й полк СпП.

Має посмертні нагороди: Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Вадим Михайлович Курбатов народився 24.04.1967 р. Закінчив школу в м.Вишневе де і проживав з народження. Закінчив Київський будівельний технікум в 1986 р., в цьому ж році одружився і до самої загибелі проживав з дружиною Курбатовою В.В. Виховав доньку, допомогав в вихованні онуки. Працював майстром після закінчення технікума в м.Сургут колиш.СРСР. З 1990 по 2003 працював на Укрзалізниці, починаючи від проводника до начальника потягу. Після звільнення був на різних посадах, остання - директор охоронної фірми в резерві Киїапас.

Вадим Курбатов займав активну громадську позицію. З 1990 року був в партії Руху, яка перейшла в Українську народну партію і не змінював партії. Від партії «Свобода» висувався на посаду міського голови Вишневого.

Допомогав спортивному розвитку Києво-Святошинського району. Очолював спортивний благодійний фонд в м.Вишневе.

Боєць 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар», начальник контрольно – технічного пункту, який трагічно загинув в зоні АТО.

Будучи активним у мирному житті, Вадим Курбатов був активним, мужнім, безстрашним і на військовій службі, за що був представлений до державних нагород за бойові заслуги – ордена та двох медалей. Перебуваючи в постійній небезпеці, виконуючи складні завдання на передовій, вишнівчанин, справжній воїн завждидбав про своїх бойових товаришів. Вадим Курбатов побував в найгарячіших точках – так званих, «Грозових воротах», Новоайдарі, с.Половинкино Старобільського району, Щасті, ТЕЦ та інших, пройшов справжнє пекло, залишаючись порядною, сильною людиною, справжнім чоловіком.

Похований в місті Вишневе, Києво-Святошинський район, Київська область.

Має посмертні нагороди: Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Солдат, радіотелеграфіст. Проживав в селі Гурівщина Київської області. Був серед небайдужих, котрі будували в селі Храм Пресвятої Богородиці. Три роки в храмі відслужив пономарем.

Учасник подій Революції Гідності. У часі війни — доброволець.

Похований в селі Гурівщина Києво-Святошинського району Київської області.

Має посмертні нагороди: Орден «За Мужність» ІІІ ступеня (Указ Президента № 365/2015 від 27.06.2015). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Марченко Віктор Петрович – заступник командира взводу – командир гармати протитанкової батареї 72-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, старший сержант.

Народився 19 серпня 1969 року в селі Мироцьке Києво-Святошинського району Київської області. Закінчив середню школу села Мироцьке.

У 2014 році мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив заступником

командира взводу – командиром гармати протитанкової батареї 72-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А2167, місто Біла Церква Київської області).

З 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України.

3 листопада 2014 року старший сержант Марченко помер від серцевої недостатності під час виконання бойового завдання в районі села Бахчовик Волноваського району Донецької області.

Залишились дружина та донька.

У селі Мироцьке у центрі села встановлено пам’ятний знак Герою.

Похований в селі Мироцьке Києво-Святошинського району Київської області.

Має посмертні нагороди: присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Солдат, номер обслуги мінометного взводу, загинув внаслідок військових операцій.
Олександр добровольцем пішов захищати Україну від російських загарбників. Служив десантником у легендарній 95 аеромобільній бригаді.

Олександр був єдиною дитиною у родині.

Саєнко Олександр загинув 10 лютого у нерівному бою під Дебальцево у селищі Спартак.

Похований в селі Білогородка Києво-Святошинського району Київської області.Проводжало в останню путь Героя України Олександра Саєнка чи не все чималеньке село. Сотні сільчан зранку утворили величезну чергу у магазині «Квіткар», розкупивши всі квіти.

Має посмертні нагороди: нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (Указ Президента України № 282/2015 від 23.05.2015) "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі". Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).

Глухий Микола Петрович народився 07.10.1967р. в місті Київ. Своє дитинство та юність провів у місті Вишневе, де проживав після народження.

З 1982 по 1985 рік навчався в Професійно-технічному училищі №4 в місті Київ. Після закінчення ПТУ працював електрогазозварником на Київському авторемонтному заводі. Після проголошення незалежності України успішно займався підприємницькою діяльністю.

З 2004 року разом з сім’єю оселився в селі Юрівка Кєво-Святошинського району Київської області. Виховував сина. Глухий Микола мав активну життєву позицію. Опікувався розвитком своєї територіальної громади, мав авторитет серед місцевого населення та на роботі. Був відкритою і доброзичливою людиною.

В 2011 році був прийнятий до Тунельного загону №14 ПАТ «Київметробуд» на підземні роботи. Брав безпосередню участь у будівництві та відкритті станції метро «Теремки».

У вересні 2014 року Глухий Микола зі словами: «Хто, як не ми», не очікуючи на повістку, прийняв рішення  піти воювати в АТО.

 Старший сержант Глухий Микола Петрович, командир танку, з перших днів січня 2015 року бере безпосередню участь в зоні антитерористичної операції захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей. Микола Глухий,  пройшов складні життєві випробування військової служби, залишаючись порядною, сильною людиною, справжнім чоловіком-воїном.

З 29 лютого 2016 року старшого сержанта глухого Миколу Петровича прийнято на військову службу за контрактом до військової частини 3018 Національної Гвардії України, бригади швидкого реагування, де він служив до останніх днів свого життя.  

30 червня 2018 року Глухий Микола Петрович трагічно пішов з життя. Будучи активним у цивільному житті, Глухий Микола був мужнім та безстрашним і на військовій службі за що був представлений до державних нагород:

• 2015 рік – медаль «Учасник АТО»
• 2017 рік – відзнака Президента «За участь в антитерористичній операції», нагрудний знак «Ветеран війни»
• 2018 рік – медаль «Герой-захисник Києво-Святошинського району» (посмертно).

Має посмертні нагороди: присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 466-29-VІІ від 06.09.2018).