Києво-Святошинська районна рада

Герої-захисники

Герої-захисники Вітчизни Києво-Святошинського району

 

 

 
Голота Володимир Михайлович – 06.01.1985 – 25.01.2015 р.р.

Народився в селі Ходосівка Києво-Святошинського району Київської області. Попав під бій в районі м. Дебальцево с. Новогригорівка, де отримав тяжке поранення, підірвавшись на протитанковій міні та по
дорозі до шпиталю, втративши багато крові, він помер. Похований в селі Ходосівка Києво-Святошинського
району Київської області.

Має посмертні нагороди: ордер «За Мужність» ІІІ ступеня (Указ Президента України № 282/2015 від 23.05.2015). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 126-04-VІІ від 09.06.2016).



 
 
Дерев’янко Станіслав Анатолійович – 30.07. 1984 – 07.03.2016 р.р.

Старший солдат, розвідник-гранотометник 81 десантно-штурмової бригади.Працював слюсарем на авіаційному заводі ім.Антонова.
Народився у місті Боярка Києво-Святоінинського району Київської області. Навчався у Боярській ЗОШ № 3. 3 1997 по 2001 рр. Навчався в Київському ліцеї бізнесу. Був студентом музичного факультету Ірпінської Біблійної Семінарії. Після закінчення ліцею вступив до Національний університет харчових технологій. На заочній формі навчався у Харківському авіаційному університеті.
У 2013-2014 рр. Станіслав був активним учасником подій під час Революції Гідності, особливо проявив себе у протистояннях 18-20 лютого.
Коли почалися бойові дії на сході України, Станіслав прийняв тверде рішення йти захищати Батьківщину. Він заради цього звільнився з роботи, та перервав навчання в Християнській семінарії. В червні 2014 року записався добровольцем в батальйон „Шахтарськ” (сотня Ісуса Христа).
Після вишколу Станіслав відразу приймав участь у боях за звільнення населених пунктів у Донецькій області: в липні місяці воював за звільнення с.Піски під Донецьким аеропортом, у серпні за звільнення м.Ілловайськ, та ін.
Через деякий час Станіслав прийняв рішення йти добровольцем у Збройні Сили України, підписав контракт про несення служби.
З січня 2015 року перебував під Донецьким аеропортом, виходив неодноразово на бойові завдання. В березні 2016 року розвідроту 81 ДШБ було направлено в м.Авдіївку.
Загинув від кулі снайпера в ніч з 26 на 27 березня 2016 року.
За бойові заслуги нагороджено медаллю Української Православної Церкви за „Жертовність і любов до України", Відзнакою та грамотою Ради національної безпеки і оборони України „Захисник України" .
Має посмертні нагороди: Указом Президента України № 132/2016 від 8 квітня 2016 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 286-19-VІІ від 11.04.2017).



Бачинський Ігор Володимирович – 30.11.1983— 25.02.2014 р.р.

Учасник Революції гідності, захисник Євромайдану. Один із Небесної сотні. Герой України. Проживав в місті Боярці Київської області. Був круглим сиротою, залишилися тільки бабуся та дідусь, які живуть в Боярці.
Похований 27 лютого 2014 року в селі Перевіз Васильківського району Київської обл.
25 лютого 2015 року на території Боярського краєзнавчого музею відбулося відкриття меморіальної Дошки пам’яті Герою Небесної Сотні - Ігорю Бачинському.

Має посмертні нагороди: Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (Указ Президента № 890/2014 від 21.11.2014) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності . Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016)

 


Васільцов Віталій Валерійович – 16.11.1977 – 18.02.2014 р.р.

Активіст Євромайдану. Народився у смт Летичів Хмельницької області. Дитячі та юнацькі роки провів на Хмельничині у селі Гаврилівці Кам'янець-Полільського району, де закінчив 8-ми річну школу. Середню школу закінчив у сусідньому сілі Жванець. Учився добре. Дуже любив природу. Перевагу надавав предметам: біології, географії, історії. 
У 1995-1997 роках у Кіровограді відслужив строкову службу у десантних військах спеціального призначення. Після служби в армії поступив в Уманську сільськогосподарську академію, яку закінчив у 2002 році, відтоді професійно і успішно займався ландшафтним дизайном, вирощуванням зелених насаджень.
 У 2007 році молода сім'я Васільцових придбала у селі Жорнівка Києво-Святошинського району Київської області земельну ділянку під забудову. Вони власними силами благоустроїли цю ділянку та збудували невеличкий але дуже затишний будинок.
 Віталій не стояв осторонь і від справ місцевої сільської громади, упорядкування територій біля дитячого садочку, Хрестовоздвиженської церкви Княжицької сільської ради – це лише невеликий перелік справ, які реалізував Віталій. 
18 лютого 2014 року Віталій загинув – був застрелений в центрі Києва. З початку активного спротиву – 30 листопада 2013 року і до дня загибелі він знаходився у самому епіцентрі подій – на барикадах Майдану. Також всіляко допомагав Майдану, коли було потрібно возив шини власним автомобілем, кожної хвилини ризикуючи бути арештованим.
Похований у селі Жорнівка Києво-Святошинського району Київської області. На могилі встановлено пам'ятник Герою.
Має посмертні нагороди: Звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (Указ Президента України № 890/2014 від 21.11.2014) за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності. Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).



Швець Віктор Миколайович – 08.10.1955-19.02.2014 р.р.

Майстер спорту, старший мічман, учасник Євромайдану, загинув від кулі снайпера. Боєць Небесної Сотні. Герой України.
Майстер спорту, семиразовий чемпіон збройних сил Радянського Союзу з академічного веслування, призер чемпіонатів СРСР, чемпіон і володар Кубка України. Мешкав у селі Гатне Києво-Святошинського району Київської області. 
Похований у селі Гатне Києво-Святошинського району Київської області. 

Має посмертні нагороди: Звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (Указ Президента України № 890/2014 від 21.11.2014) за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності. Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).


  
 
Хоменко Ігор Вячеславович 27.01.1960 — 02.03.2014 р.р.

Сотник 28 сотні Самооборони Майдану. Помер від серцевого нападу на Майдані Незалежності під час народного віче. Був уродженцем міста Вишневого Києво-Святошинського району Київської області. Був тренером дитячої футбольної команди. Він усе життя боровся за справедливість та свободу України.
Похований в місті Вишневе Києво-Святошинського району Київської області.

Має посмертні нагороди: звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).








Дзех Олександр Віталійович – 19.08.1974 – 19.07.2014 р.р.

Старший сержант, командир гранотометного відділення, загинув під час проведення військових дій від вогнепальної зброї. Олександр народився у селі Бузова Києво - Святошинського району Київської області.
Закінчив місцеву школу, згодом вступив до училища, а потім закінчив Національний аграрний університет.
Похований в селі Бузова Києво-Святошинського району Київської області.

Має посмертні нагороди: Орден «За Мужність» ІІІ ступеня (Указ Президента № 873/2014 від 14.11.2014). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).










Бойчун Юрій Олександрович – 23.08.1983 – 15.07.2014 р.р.

Молодший лейтенант, командир взводу, загинув під час проведення військових дій від вибухів та осколків. Юрій народився 23 серпня 1983 р. в селі Малютянка Києво-Святошинського району Київської області. Загинув внаслідок артилерійського обстрілу з систем залпового вогню "Град" поблизу м.Амвросіївка Донецької області.
Похований в селі Писарівка Старокостянтинівського району Хмельницької області.

Має посмертні нагороди: Орден «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня (Указ Президента № 817/2014 від 21.10.2014). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).





Білявський (Моргун) Олександр Миколайович–01.06.1973-03.12.2014 р.р.

Солдат, старший стрілець, загинув внаслідок ушкодження під час військових дій від вибухів та осколків.
Білявський Олександр Миколайович народився в селі Михайлівка-Рубежівка Києво-Святошинського району.
Батько помер на 43 році життя. Мама сама виховувала трьох дітей, серед яких Сашко був середнім. Він швидко став дорослим і самостійним, адже йому довелося стати головою сім’ї, де лишились мама, сестричка і менший брат.
У 6 років пішов у школу та, закінчивши 9 класів, вступив до Київського СПТУ-28 на спеціальність «слюсар-сантехнік, газозварщик», яке закінчив у червні 1991 р.
У липні 1991 р. Олександр був призваний на військову службу та направлений в танкові війська ЗСУ. 
Після армії працював авто-механіком на СТО. Свою роботу дуже любив, був майстром свого діла і не було таких авто, які б він не міг відремонтувати.
Приймав участь у відкритті клубу екстремальної їзди 4×4 в Києві. Кожного року їздив на фестивалі в Україні та Росії в якості штурмана.
Олександр вів здоровий образ життя, не мав шкідливих звичок, купався в ополонці, бігав, любив кататись на лижах і ковзанах.
Був добрим, відповідальним, завжди співчував і допомагав людям, був надійним і вірним другом та порядним сім’янином. Мав трьох діток, любив і цінував свою родину.
У 2014 р. під час загострення подій в Україні не залишався осторонь, активно допомагав бійцям в АТО, а саме: був волонтером, бронював для хлопців автівки (одна з яких – славнозвісний «Скорпіон» для батальйону «Київська Русь», який жодного разу не підвів та врятував багато життів, а зараз знаходиться в Національному військово-історичному музеї України), ремонтував і переобладнував автомобілі, які відправляли в АТО. 
У серпні 2014 р. був мобілізований до ЗСУ. Пройшовши військову підготовку, був направлений в с. Опитне до 93 механізованої бригади, де був старшим стрілком. Товариші по службі дали Олександру позивний «Знахар», адже він завжди давав цінну пораду, підтримував хлопців добрим словом, заряджав оптимізмом.
Друзі згадують Сашу, як справжнього патріота своєї Батьківщини, хороброго воїна, який мав сильний дух, добре серце і світлу віру в перемогу.
3 грудня 2014 р. був смертельно поранений у донецькому аеропорту при виконанні службового завдання.
Похований в селі Михайлівка-Рубежівка Києво-Святошинського району Київської області.
Має посмертні нагороди: Орден «За Мужність» ІІІ ступеня (Указ Президента № 663/2015 від 25.11.2015). Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).


Довгий Микола Григорович – 12.05.1977 – 29.04.2015 р.р.

Солдат, водій авто, загинув під час проведення військових дій від вибухів та осколків. Народився Микола Григорович Довгий у селі Мартинівка. Після закінчення школи вступив до Уманського профтехучилища, здобув робітничу професію токаря, у Кам'янечому закінчив курси водіїв, бо завжди мріяв водити автомобіль. Микола був найстар¬шим сином у родині Довгих і найтрудолюбивішим та найтурботливішим. У нього все горіло в руках. Батьки завжди і в усьому покладалися на нього, бо він був дуже відповідальною людиною. Потім хлопець ніс службу в армії. Повернувшись додому, вирішив поїхати до міста у пошуках роботи. Влаштувався на один із Київських заводів водієм, доставляв будівельні матеріали замовникам. Згодом забрав туди і свою сім'ю. Він дуже любив свою роботу, практично увесь свій час віддавав їй, бо дбав про свою родину, усіляко намагаючись забезпечити її усім необхідним. Він був життєрадісною, доброзичливою, відкритою людиною, мав багато друзів і завжди був готовий підставити плече допомоги. Умів вислухати, що є дуже рідкісною рисою сучасної людини, дати корисну пораду, підтримати, знайти потрібні слова у ситуації, що здава¬лася безвихідною. Вільний час, якого мав дуже мало, проводив з дітьми та дружиною, любив рибалити. 
А ще М.Г. Довгий був істиним патріотом своєї Батьківщини, усім серцем вболівав за Україну, її майбутню долю. Тож не стояв осторонь, коли українці вийшли на Майдан, аби відсто¬яти шанс збудувати нову країну, бо вважав, що його місце саме там. А коли на Сході України гинули зовсім юні хлопча¬ки, які вмить подорослішавши, захищали цілісність нашої дер¬жави, він теж пішов туди, у саме пекло. І ніхто не міг його зупинити. «Якщо не я, то хто? Хто захистить моїх дітей, близь¬ких мені людей?»,— казав він своїм рідним і друзям, і тут же заспокоював: «Не хвилюйтеся, все буде добре». У вересні 2014 М.Г. Довгого мобілізували на службу, яку він ніс у складі 2 батальйону «Київська Русь». За військо¬вослужбовцем було закріплено автобус, яким він перевозив і боєприпаси, і бійців. До свого 38 дня народження Микола не дожив усього 2 тижні. До останнього дня свого життя він боронив цілісність країни, яку любив. А ще він понад усе любив свою сім'ю — дружину Оксану, дітей — Валентина, Альону і Каріну, батьків, братів. Заради них він і був там, у самому пеклі, бо дуже хотів для них кращого і мирного життя. Та, на жаль, додому йому не судилося повернутися живим.
Похований в селі Мартинівка Новоархангельського району Кіровоградської область. 
Має посмертні нагороди: Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).



Пазюн Василь Васильович – 17.07.1970 – 07.05.2016 р.р.

Солдат, гранотометник. Народився в с. Човновиця, Оратівського району, Вінницької області в селянській сім”ї. Мати: Дзюба Ганна Апіївна, пенсіонер. Батько: Пазюн Василь Васильович, нині покійний.
Одружився в 1994 році, дружина: Пазюн Світлана Михайлівна. Виховував сина: Пазюна Олександра Васильовича 1994 року народження.
З 1977 р. по 1985р. навчався в Михайлівсько-Рубежівській середній школі.
З 01.09.1985р. вступив на навчання до Бородянського СПТУ №26, яке закінчив 18.07.1988р. і отримав спеціальність тракториста - машиніста широкого профілю.
Після завершення навчання працював в радгоспі «Рубежівський» трактористом-машиністом з 29.07.1988-21.11.1988р.
З 21.11.1988р. був на військовій службі у прикордонних військах. За час служби отримав нагороди:нагрудний знак « Відмінник прикордонних військ, I-II ступеня; нагрудний знак «Воїн – спортсмен 1 ступеня»; нагрудна медаль «За відзнаку в охороні державного кордону СРСР»; посвідчення старшого прикордонного наряда.
Після повернення з армії постійно працював на різних підприємствах.
З 01.08.2002р. працював ТОВ « Земля для людей» оператором.
З 19.11.2005р. працював ТОВ «Рубіж» слюсарем , до 20 липня 2015року.
З 21.11.2005р. по 22.08.15р. навчався в підрозділі вічВО 941, підготовка КБМ, БМП-1.
07.05.2016 року Пазюн Василь Васильович помер в зоні АТО.
Похований на кладовищі села Михайлівка-Рубежівка Києво-Святошинського району Київської області.
Має посмертні нагороди: Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).


Ярош Артур Володимирович – 17.02.1989 – 01.03.2015 р.р.

Народився 17 лютого 1989 року, проживав в селі Чайка Києво-Святошинського району. 
Молодший сержант, розвідник-снайпер 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».
З 1996 року по 2004 рік навчався в середній загальноосвітній школі №140 Святошинського району. Після школи продовжив навчання в Київському професійному електромеханічному ліцеї за професією слюсар з ремонту автомобілів, токар-фрезерувальник. Під час навчання зарекомендував себе як вихований, працьовитий, чесний і доброзичливий учень, був активним учасником учнівської громади. Артура знали, як доброго товариша, який завжди готовий прийти на допомогу. 
Свій трудовий шлях він розпочав на ДП «Антонов». В 2009 році, пропрацювавши 2 роки на заводі, пішов служити до Збройних Сил України в/ч А 0665 «Десна», де отримав звання молодшого сержанта. Потім він був переведений до в/ч А1225 «Спецназ Головного Управління Розвідки МЗС України», де займав посаду командир ввіділення спеціальних робіт станції технічного обслуговування автомобільного батальйону. Після армії, в 2010 році він повернувся на завод, де працював фрезерувальником 3-го розряду.
У 2013 році Артур вирішив продовжити навчання та вступив до технікуму «Авіобудування літальних апаратів» при ДП «Антонов».
Незабаром, після початку антитерористичної операції на сході України, в 2014 року потайки від матері подав документи до військкомату і повідомив про своє рішення піти добровольцем до зони АТО, в день від’їзду до військової частини. Не сумніваючись у необхідності захищати рідну країну, Артур став снайпером ІІІ відділення взводу розвідки, 11 окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».
Його бойовий шлях розпочався з навчання в в/ч «Десна» и продовжився багатьма містами на сході нашої України такими як: Карачун, Славянськ, Дебальцево, Фащевка, Фудорівка, Чернухіно, Чангар, Авдіївка, Опитне, Водяне, шахта «Бутівка», Зеніт.
В серпні 2014 року під Дебальцевим Артур отримав осколкове поранення та його було відправлено до госпіталю. Та вже в листопаді Артур знову повертається до взводу, оскільки залишатися вдома на лікуванні йому не дозволяє думка про те, що його снайперські знання вкрай необхідні на передовій і його громадянський обов’язок підтримати своїх бойових побратимів.
В свої 26 років він завжди був вимогливий до себе, тому намагався постійно вдосконалювати свої професійні навички та особисті якості. Робив авторські вироби з металу та оргскла. Професійно займався риболовлею, захоплювався військовою зброєю, книгами та спортом. Був справжнім патріотом, з гордістю захищав та вірив у перемогу України.
Загинув Артур Ярош 1 березня 2015 року захищаючи рідну землю на позиції «Зеніт». 
Позиція «Зеніт» розташована на території колишнього зенітно-ракетного дивізіону, що за декілька кілометрів від села Спартак. Поряд також розташовані шахта Бутовка та зруйнований термінал Донецького аеропорту. Позиція «Зеніт» стала фактично мішенню для озброєних сепаратистів і російських військових й зазнала сильних руйнувань. Вона має стратегічне значення, адже звідси відкривається дорога до Авдіївки, Опитного та Пісок. 
Похований в селі Петропавлівська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області.
Має посмертні нагороди: нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (Указ Президента України № 270/2015 від 15.05.2015, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі». Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).



Грищенко Анатолій Володимирович – 20.03.1968 – 19.10.2015 р.р.

Старшина, снайпер, загинув під час проведення військових дій від вогнепальної зброї. Проживав в селі Личанка Києво-Святошинського району.
Закінчив Шпитьківську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів у 1985 році, після школи працював на заводі «Реле і автоматики». З 1987 року по 1989 рік служив у Лавах ЗСУ. Потім працював у Києво-Святошинському РЕМ з 1990 року до квітня 2015 року, після чого був призваний в зону антирористичних операцій, де і загинув при виконанні службового обов’язку 19 жовтня 2015 року, підірвавшись на розтяжці. Був старшиною 41-го окремого мотопіхотного батольйону, 1-ї окремої танкової бригади в смт. Новотроїцьке Волноваського району Донецької області.
Анатолій Володимирович – був порядний, чесний, відвертий, доброзичливий, привітний до людей, завжди був готовий прийти на допомогу. До старших ставився з повагою, користувався авторитетом серед односельців, був працьовитий, відповідальний, з усіх боків характеризувався позитивно.
Похований в селі Шпитьки Києво-Святошинського району Київської області.

Має посмертні нагороди: Указом Президента України № 306/2016 від 20 липня 2016 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня . Присвоєно звання «Герой-захисник Вітчизни» Києво-Святошинського району (рішення Києво-Святошинської районної ради № 203-15-VІІ від 20.12.2016).